Авторизация на порталеРегистрация на портале

Авторизация на портале

Авторизуясь на www.stockworld.com.ua Вы получаете доступ к расширенному функционалу портала: комментированию публикаций, организации встреч и участию в мероприятиях, созданию собственного профиля и просмотру профилей других зарегистрированных пользователей портала
РегистрацияЗабыли пароль?
Также Вы можете авторизироваться при помощи вашего профиля в социальных сетях. Вы автоматически принимаете на себя условия Правил поведения на портале, а также условий перепечатки и другого использования материалов портала
Авторизация на порталеРегистрация на портале
Также Вы можете зарегистрироваться при помощи вашего профиля в социальных сетях :
03.02.2020 | 11:56
2163
0

Касаційний цивільний суд проти мораторію на стягнення іпотечного майна громадян

Касаційний цивільний суд проти мораторію на стягнення іпотечного майна громадян:
юридична принциповість чи лобізм інтересів банків?

Обвал курсу гривні у 2014-2015 рр. створив нездоланні перешкоди громадянам-позичальникам, що мали (мають) невиконані зобов’язання за кредитами в іноземній валюті, отриманими від банків та фінансових установ України. Це зумовило масове виселення колишніх власників із житла, наданого в іпотеку під забезпечення цих кредитів. Як зазначено у Постанові від 31.10.2018 р. у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, Великої Палати Верховного Суду (далі – ВП ВС), «держава цілеспрямовано вносила законодавчі обмеження, направлені на захист прав громадян України, щодо виселення, які пов'язані з виконанням зобов'язань за кредитами, наданими в іноземній валюті та забезпеченими іпотекою».

http://reyestr.court.gov.ua/Review/77696631

Одним з таких обмежень є прийняття Закону від 03.04.2014 р. № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» (далі – Закон «Про мораторій»). Однак з перших днів прийняття цього Закону банкіри вигадували способи обійти цей механізм захисту прав слабкої сторони. Зокрема, банкірами була сформульована думка, що за наявності у договорі іпотеки так званого іпотечного застереження відповідно до ст.ст. 36-38 Закону України «Про іпотеку» («сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору»), а таке застереження є у переважній більшості кредитно-іпотечних договорів, вважається, що іпотекодавець надав згоду на відчуження переданого в іпотеку майна напередв обхід мораторію, навіть якщо договори укладалися у 2007-2009 рр., коли жодної мови про мораторій ще не було.

Варто зазначити, що у «дореформений» період, коли відповідні спори були в юрисдикції адміністративних судів, останні сформували сталу правову позицію на користь позичальників (іпотекодавців).Так, в ухвалі Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) від 29.03.2017 р. № К/800/52587/15 спростовується твердження нотаріуса-реєстратора, що оскільки позивач добровільно підписав іпотечне застереження, то Закон «Про мораторій» не поширюється на задоволення вимог іпотекодержателя. ВАСУ наголосив, що Закон «Про іпотеку» прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки. Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення,які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодателя з метою задоволення своїх вимог без згоди останнього на таке відчуження. ВАСУ підтвердив помилковість тверджень відповідача, що Закон «Про мораторій» не розповсюджується на дії нотаріуса у разі звернення стягнення на предмет іпотеки за договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/65906412

Однак вже у постреформений період Касаційний цивільний суд (КЦС) у складі Верховного Суду під впливом банківського лобі неодноразово змінював свою позицію щодо застосування/незастосування мораторію в умовах дії іпотечного застереження.

Це питання автор висвітлював у своїй статті:

https://www.stockworld.com.ua/ru/column/kasatsiinii-tsivil-nii-sud-v-intieriesakh-bankivs-kogho-lobi-vidvierto-fal-sifikuie-obstavini-sprav

На підставі аналізу Постанов КЦС, прийнятих з цього приводу протягом 2018-2019 рр., автором складена схема того, як КЦС змінював з цього приводу свою правову позицію (у таблиці у верхньому рядку наводиться дата прийняття відповідної постанови; у нижньому – характер прийнятої постанови: «+» - на користь застосування мораторію, «–» – проти його застосування).

Дата

14.02.2018

13.06.2018

31.10.2018

21.11.2018

03.04.2019

09.12.2019

18.12.2010

Вид рішення

+

+

+


Відповідно до ч. 4 ст. 263 Цивільного процесуального кодексу України,
при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Але при такій вакханалії позицій колегій суддів КЦС звернення до суду громадян, незаконно, всупереч мораторію, позбавлених житла, перетворювалося на волю жереба.

При цьому перелічені постанови приймали не тільки судді різних колегій. Свою особисту думку неодноразово змінювали і деякі судді персонально.

За таких умов надія на стабільну судову практику з’явилася після прийняття Постанови від 20.11.2019 р. ВП ВС у справі № 802/1340/18-а, провадження № 11-474апп19, у якій (Постанові) ВП ВС однозначно висловилася за те, що Закон «Про мораторій»підлягає безумовному застосуванню в процесі позасудового врегулювання спору.

http://reyestr.court.gov.ua/Review/86435729

Зокрема, ВП ВС сформулювала наступні тези: «Закон [«Про іпотеку»] прямо вказує, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, є одним із шляхів звернення стягнення на предмет іпотеки.

Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону [«Про мораторій»] право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору.

Водночас Закон [«Про мораторій»] ввів тимчасовий мораторій на право іпотекодержателя відчужувати майно іпотекодателя без згоди останнього на таке відчуження.

Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , яка має загальну площу 47,40 кв. м та яка використовується як місце постійного проживання позивачем, не може бути примусово стягнута (шляхом перереєстрації права власності на нерухоме майно) на підставі дії Закону № 1304-VII, у тому числі шляхом реєстрації права власності за ПАТ «КБ «Приватбанк» як забезпечення виконання ОСОБА_2 умов кредитного договору від 20 травня 2008 року № VIV7GA0000000001, укладеного в іноземній валюті».

Все логічно і правильно.

Після цього КЦС прийняв, як мінімум, 4 постанови на користь позичальників (іпотекодавців), у яких прямо послався на висловлену правову позицію ВП ВС, а саме:

від 15 січня 2020 року у справі № 607/2754/16-ц, провадження № 61-29694св18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/87000569

від 15 січня 2020 року у справі № 127/16726/17-ц, провадження № 61-39438св18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/87052980

від 15 січня 2020 року у справі № 199/4062/17, провадження № 61-26920св18

http://reyestr.court.gov.ua/Review/87144333

від 22 січня 2020 року у справі № 201/6233/17-ц, провадження № 61-3517св19

http://reyestr.court.gov.ua/Review/87179010

Однак незважаючи на цю правову визначеність, яка нібито стала складатися, знайшлися судді КЦС, яких ця правова визначеність з якихось причин не влаштувала.

Так, ухвалою від 22.01.2020 року у справі № 760/18364/16-ц, провадження № 61-2792св19, колегія суддів Першої судової палати КЦС у складі головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В., Гулька Б.І. (суддя-доповідач), Синельникова Є.В., Черняк Ю.В. звернулася до ВП ВС з пропозицією відступити від правової позиції, сформульованої на користь застосування мораторію у Постанові від 20.11.2019 р. у справі № 802/1340/18-а, провадження № 11-474апп19,. Справа розглядається за позовом фізичної особи до реєстратора та публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк».

http://reyestr.court.gov.ua/Review/87144369

І тут дуже важко розмежувати, що було тому причиною: принципова юридична позиція суддів у складі колегії чи відстоювання інтересів банківського лобі.

З одного боку, дійсно, самі ці судді КЦС, які входять у дану колегію, регулярно приймали рішення проти мораторію. Отже, можливо, дані судді принципово не хотіли відступати від своїх особистих правових позицій.

Але з іншого боку, звертаючись до ВП ВС, ця колегія не навела жодного нового аргументу, чому ВП ВС повинна відступити від своєї попередньої правової позиції.

Зокрема, в ухвалі вказано:

«Висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що «Підписавши іпотечне застереження, сторони визначили лише можливі шляхи звернення стягнення, які має право використати іпотекодержатель. Стягнення є примусовою дією іпотекодержателя, направленою до іпотекодавця з метою задоволення своїх вимог. При цьому до прийняття Закону № 1304-VII право іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки (як у судовому, так і в позасудовому способі) не залежало від наявності згоди іпотекодавця, а залежало від наявності факту невиконання боржником умов кредитного договору», є спірним, оскільки по суті вимагає від кредитора попередньо отримання двох погоджень, а саме спочатку на укладення іпотечного застереження, а потім ще й на виконання цього погодження, що не відповідає принципу добросовісності (пункт 6 статті 3 ЦК України) як певного стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення та забороняє суперечливу поведінку, яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Очевидно, що дії позивача, який оспорює дії приватного нотаріуса щодо реєстрації такого права за кредитором, суперечить його попередній поведінці, а саме підписанню пункту 16.7.1 укладеного між сторонами договору іпотеки, згідно з яким позивач (позичальник і іпотекодавець) безумовно погодився з тим, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку, якщо в момент настання строку виконання якого-небудь із зобов`язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані.

Колегія суддів вважає, що положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку» на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору.

У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 802/1340/18-а (провадження № 11-474апп19).

Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENI GREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, ЄСПЛ, від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року). Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, ЄСПЛ, від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2013 року).

Очевидно, що різні підходи до кваліфікації звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі як добровільного чи примусового стягнення (відчуження без згоди власника) не може розглядатися в контексті динамічного розвитку судової практики і забезпечити розумну передбачуваність судових рішень.

Тому колегія суддів вважає, що необхідне формування єдиної правозастосовчої практики щодо звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідним застереженням в іпотечному договорі як добровільного чи примусового стягнення (відчуження без згоди власника) для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики».

(Кінець цитати). 

З приводу цієї аргументації необхідно зазначити наступне.

По-перше, лукавством є посилання на те, що іпотекодавець дав згоду на відчуження свого майна наперед і що ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці. Бо коли особа брала валютний кредит і давала згоду на іпотечне застереження, вона не знала і не могла навіть передбачити, що держава ТАК обвалить свою валюту, а потім буде судорожно шукати вихід з такого становища, у тому числі і шляхом запровадження мораторію.

З цього приводу у згаданій вище Постанові від 31.10.2018 р. у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18, ВП ВС, вказано що запровадження державою обмежень, які спрямовані на вилучення іпотечного майна, обумовлені тим, «що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, НЕ МАЄ ВПЛИВУ НА ЗДЕШЕВЛЕННЯ ГРИВНІ, КОЛИВАННЯ ВАЛЮТНОГО КУРСУ, ПРОТЕ САМЕ ДЕРЖАВА ЗОБОВ'ЯЗАНА ЗАБЕЗПЕЧУВАТИ ЯК ДОТРИМАННЯ ПРАВ УСІХ СУБ'ЄКТІВ, ТАК І БАЛАНС ПРАВ, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах».

Цей висновок повністю відповідає конституційній концепції верховенства права, оскільки принцип верховенства права має на увазі, зокрема, захист слабкої сторони.

По-друге, на момент укладання більшості кредитних договорів (у 2007-2009 рр.) ніхто не знав про можливе запровадження мораторію. Отже, колегія суддів, яка прийняла вказану ухвалу від 22.01.2020 року, припускає можливість застосування закону «заднім числом». Адже згідно пункту 10 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», несправедливими є, зокрема, умови договору про установлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Наявність несправедливих умов у договорі створює підстави для визнання договору недійсним. А оскільки про неможливість застосування мораторію до процедури позасудового врегулювання іпотекодавець не був попереджений при укладанні кредитного та іпотечного договорів, то є підстава вважати, що така умова договору може бути визнана недійсною. Ах, Ви не знали про мораторій? Так і ми не знали…

По-третє, пролиття сліз з приводу того, що іпотекодержатель повинен двічі отримувати згоду на відчуження майна на свою користь, не заслуговує на увагу, оскільки мораторій має тимчасовий період дії.. Так, в ухвалі від 02.03.2016 року у справі № 6-15007ск15 Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ дійшов правового висновку про те, що поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 ч. 1 ст. 263 Цивільного кодексу України). 

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/56341126

Аналогічна позиція продовжена і постреформаторським Верховним Судом (Постанова КЦС від 05.12.2018 р. у справі № 336/4205/15-ц, провадження № 61-17936св18). 

http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78680383

Отже, прийнявши Закон «Про мораторій», законодавець вніс у правовідносини іпотеки, у тому числі і щодо реалізації іпотечного застереження, новий елемент – відстрочення виконання зобов’язання. Тому у період дії мораторію зобов’язання перед кредитором не підлягає виконанню.

Але при цьому цікаво те, що Постанову від 05.12.2018 року приймала майже у повному складі колегія суддів, яка приймала ухвалу від 22.01.2020 року у справі № 760/18364/16-ц, а саме: головуючого Луспеника Д.Д., суддів: Білоконь О.В. (суддя-доповідач), Синельникова Є.В., Хопти С.Ф., Черняк Ю.В. І ця колегія у тексті Постанови від 05.12.2018 року використала фразу із Постанови ВП ВС від 31.10.2018 р. у справі № 753/12729/15-ц, провадження № 14-317цс18: «Вказана обставина обумовлена тим, що фізична особа, яка отримала кредит у іноземній валюті, не має впливуна здешевлення гривні, коливання валютного курсу, проте саме держава зобов'язана забезпечувати як дотримання прав усіх суб'єктів, так і баланс прав, у тому числі і прав кредитодавця та позичальника у кредитних правовідносинах».

Тобто, ці судді прекрасно розуміють, чому іпотекодавці нібито почали діяти всупереч своїй попередній поведінці. Отже, є вельми сумнівним, щоб критика мораторію була принциповою позицію вказаних суддів.

З іншого боку, підходи держави до балансу прав сформульовані у Кодексі України з процедур банкрутства, де передбачаються схеми розстрочення кредитних зобов’язань на 10-15 років і не допускається вилучення єдиного житла.

По-четверте, видаються сумнівними переживання колегії суддів відносно відсутності «єдиної правозастосовчої практики щодо звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотеко держателя». Навпаки, коли протягом 2 років ця «єдина практика» взагалі не існувала у КЦС, про що свідчить наведена вище таблиця, то це не дуже бентежило суддів. А от коли ВП ВС фактично заборонила прийняття Постанов у відповідності до настрою суддів, це відразу викликало заперечення. При цьому колегію не бентежить, що після прийняття Постанови ВП ВС від 20.11.2019 р. вже, як зазначено вище, почала складатися стабільна позитивна (на користь іпотекодавців) судова практика, а черговий перегляд правових позицій вже Великою Палатою знову примусить зробити різкий поворот. Тобто і переживання з приводу відсутності єдності правозастосування є, скоріш за все, нещирими.

Отже, що ж тоді спонукає суддів домагатися відмовитися від застосування мораторію в процедурі позасудового врегулювання: юридична принциповість чи лобіювання інтересів банків?

Доречно вказати на ще один нюанс питання. Відповідно до ч. 10 ст. 262 Цивільного процесуального кодексу України, суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. Такі самі повноваження має Велика Палата Верховного Суду щодо питань передачі справ на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Може даний випадок і є той самий, коли ухвала 22.01.2020 року у справі № 760/18364/16-ц про передачу цієї справи на розгляд ВП ВС потребує саме такого реагування?

Орфография, пунктуация и стилистика автора сохранены. Мнение автора данной публикации может не совпадать с мнением редакции. Редакция StockWorld не несет ответственности за информацию, содержащуюся в данном материале.
Если Вы заметили орфографическую ошибку, выделите её мышью и нажмите Ctrl+Enter